КОРОЛІВСТВО РУСЬ 

злет і падіння Галицько-Волинської держави

    Помиляються ті, хто думає, нібито королі і королівства існували лише в Західній Європі. Існувало королівство і на Русі, щоправда, нетривалий період, але зате з самими справжніми королями, коронованими, як і годиться, Папою Римським. А передісторія виникнення Королівства Русь була такою.

    Наприкінці XII століття в період феодальної роздробленості Русі одним з найвпливовіших феодалів став волинський князь Роман Мстиславович. У 1199 році після смерті галицького князя Володимира Ярославовича в його руках опиняється Галич, а через три роки Роман несподівано з'являється під стінами Києва, заволодіває містом і вигнавши з престолу свого тестя князя Рюрика стає великим київським князем.

      Об'єднання Волині, Галичини та Київської землі саме по собі стало визначною подією в житті давньоруської держави. Однак князь Роман ставить важливіші завдання, він прагне до відновлення політичної єдності всієї Русі.
      З цією метою, як свідчить російський історик В.М. Татищев, він розсилає до усіх руських князів послів з пропозицією прибути до Києва для обговорення та встановлення нового порядку обрання великих київських князів. Згідно з проектом Романа київський князь як і раніше повинен був залишатися старшим на Русі, щоб «землю руськую отовсюду боронить, а в братии, князьях руських, добрый порядок содержать, дабы един другого не мог обидеть и на чужие области наезжать и разорять». Великий київський князь мав обиратися шістьма удільними князями: суздальським, чернігівським, галицьким, смоленським, полоцьким і рязанським. У всіх зазначених князівствах стіл повинен був успадковуватися за старшинством і не дробитися на уділи, «чтобы руськая земля в силе не умалялась». Однак широку програму державного облаштування Русі, запропоновану Романом, реалізовано не було. Удільні князі, і, перш за все, суздальський князь Всеволод Юрійович, не захотіли приймати такого статуту і відповіли відмовою.

    Незважаючи на цю невдачу, прагнення до відстоювання єдності Русі, а також переможні походи проти зовнішніх ворогів, в тому числі на Литву, Польщу, Угорщину і половців, забезпечили Роману високий авторитет, як всередині країни, де його називали «самодержцем всея Руси», так і на міжнародній арені. Будучи волинським, галицьким і київським князем, Роман об'єднав у своїй державі величезну територію руських земель, яка, як вважає Б.О. Рибаков, не поступалася за розмірами Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. Близько 1200 року Роман одружився на принцесі Анні, дочці візантійського імператора Ісаака II Ангела та Маргарити-Марії, дочки угорського короля Бели III, що також свідчить про високий авторитет князя Романа. Тому не випадково, що в 1204 році Папа Римський Інокентій III пропонує Роману Мстиславовичу королівську корону. Однак, на жаль, Роман не встиг стати королем. У 1205 році, під час походу на допомогу своякові, німецькому королю Філіпу IV Гогенштауфену (останній був одружений на Ірині, дочці Ісаака II Ангела, тобто рідній сестрі Анни), Роман гине під містом Завихвостом в Польщі.

      По смерті Романа західно-руські землі знову увійшли в період нестабільності. Єдність Романової держави виявилася під загрозою, в основному через інтриги боярської олігархії, яка, намагаючись поставити себе над князівською владою, привела галицько-волинські землі до глибокої політичної кризи. Однак справу батька продовжив його син Данило Романович. Переживши низку смут і князівсько-боярських усобиць, князь Данило 1237 року зміг утвердитися в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах завжди діяв спільно з Данилом.

Закріпившись на галицькому столі, князь Данило успішно захистив свої рубежі, зокрема в боротьбі з тевтонської агресією. Так, ще в 1237 році, за п'ять років до знаменитого Льодового побоїща, під невеликим волинським містечком Дорогичином Данило розгромив німецьких псів-лицарів, взявши в полон магістра ордену Бруно. За словами літописця перед битвою Данила виголосив: «Не подобает держать нашу родину крыжевникам». Тевтонський орден направив свій перший удар на Південну Русь, але, отримавши тут рішучу відсіч, повернув на північ, де також зазнав повної поразки на льоду Чудського озера.

Незадовго до монголо-татарської навали Данило встановив свою владу і в Києві, де доручив управління тисяцькому Дмитру, досвідченому і хороброму воєводі, якому незабаром довелося керувати героїчною обороною міста. Таким чином, князь Данило фактично відновив державу, створену його батьком.

Столицею Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де він побудував оборонні споруди і заклав церкву. Літопис показує планомірний і цілеспрямований характер містобудівної діяльності князя Данила. За його наказом було споруджено міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував «седельщиков, и лучников, и колчанщиков, и кузнецов железа, и меди, и серебра, и жизнь наполняла дворы вокруг замка, поля и села».

Фортифікаційна діяльність Данила Романовича була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір наддніпрянських міст, Батий на початку 1241 року рушив на Волинь. Як зазначає літописець, Батий, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив від них. Мабуть, героїчна оборона цих добре укріплених фортець привела до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині - Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні городяни боролися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди були заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать археологічні джерела, захищалися Звенигород, інші міста і замки. Данило, який в той час повертався з Угорщини, зупинився в Синєводському монастирі. Тут він дізнався про навалу і змушений був повернутися в Угорщину, «ибо мало с ним было дружины».

Але Галицько-Волинська земля постраждала значно менше, ніж східні князівства. Це дозволило відразу ж після відходу ординців почати не тільки відновлення зруйнованих міст, а й спорудження нових. Зокрема, були не тільки відновлені могутні укріплення Холма, а й збудовано Львів, названий на честь старшого сина Данила - Льва. У той же час князю Данилу доводилося воювати з непокірними боярами, які робили ставку на підтримку Угорського королівства.

У 1245 році військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава над Сяном. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Але вже близько 1250 року, між Данилом і угорським королем Белою IV встановилися дружні стосунки, закріплені династичним шлюбом (сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією). Князь Данило виношував план створення загальноєвропейської антиординської коаліції.

На жаль, цим планам не судилося збутися. Спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи можливості надавати надійний опір переважаючим силам противника, Данило був змушений вирушити на переговори до хана Золотої Орди Батия в його недавно засновану столицю Сарай-Бату. Хан прийняв Данила з почестями, однак сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він погодився підкоритися орді лише для того, щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які повинні були стати захистом «проти безбожних татар».

Данилові Романовичу, який зайняв не менше міцне становище, ніж його батько, також була запропонована королівська корона вже Інокентієм IV. Данило спочатку відмовився, але потім дав згоду. Коронація відбулася в 1253 році під час походу на ятвягів. Місцем коронації Данило вибрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. З цих пір галицькі та західноєвропейські літописи називають його королем, а Галицько-Волинське князівство - Руським королівством.

Відносини холмського двора з Римом мали в основному політичний характер. Папа не зміг тоді надати реальну допомогу русичам у боротьбі проти орди, тому взаємини Данила з Римом не стали міцним союзом. Але коронація беззастережно засвідчила орієнтацію Данила на союз з країнами тодішньої Західної і Центральної Європи.

Поступово і обережно Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. У 1254-1255 роках війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули болохівські міста, які перед цим віддали татарам, а загони хана Куремси, які перейшли в контрнаступ, витіснили до їхніх кочовищ. Але після приходу в 1258 році величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець, щоб довести, що вони підкорилися орді. Тільки столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило Галицький правив у Холмі та Галичі, а його брат Василько Романович на Волині, проте в усіх найважливіших питаннях вони діяли спільно, і Василько визнавав авторитет старшого брата. Тому існування окремого князівства на Волині не порушувало єдність Галицько-Волинської держави.

Після смерті Данила Романовича у 1264 році його держава була розділена між його синами і племінником Володимиром, сином Василька Романовича.

Лев Данилович і Володимир Василькович постійно перебували в напружених стосунках, тому не могло бути й мови про колишню єдність Галицько-Волинської держави. Однак конфлікти і своєрідне змагання між ними не набували загрозливої ​​форми. Оскільки ім'я князя Льва Даниловича асоціювалося з назвою міста Львова, пам'ять про нього залишилася особливо стійкою. Пізніші посилання на грамоти князя Лева свідчать про те, що усвідомлення державницької традицій зберігалося і після втрати єдності.

Сини Данила Романовича поріднилися з західноєвропейськими монаршими домами. Так Роман Данилович був одружений на Гертруді Бабенберг, племінниці останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів, і сам у 1252-1254 роках був герцогом Австрії. Шварно Данилович був одружений на дочці литовського князя Міндовга і в 1264 -1269 роках був великим князем литовським.

Старший син Лев Данилович, який був одружений на Констанції, дочці угорського короля Бели IV, також претендував на литовську (1269 року) і польську (1289 року) спадщину, але в кінцевому підсумку став володарем Закарпаття та Люблінської землі. На його честь було закладено і названо місто Львів, який став столицею Галицького королівства в останній чверті XIII століття.

На початку XIV століття Галицько-Волинська держава знову об'єдналася під владою одного князя - онука Данила Юрія Львовича (Юрія I). Як і його дід, Юрій Львович також титулувався королем галицьким і князем володимирським в 1301-1308 роках. Про це свідчить збережена печатка Юрія Львовича з титулом «руський король, принцепс Лодомерії» (від назви міста Володимира). Про далекосяжні плани цього володаря свідчить і те, що він домігся в 1305 році у Константинопольської патріархії дозволу заснувати окрему Галицьку митрополію, яка стала символом державного суверенітету князівства, сприяла зміцненню його реальної незалежності. До того часу митрополія на Русі була тільки в Києві.

Правнуки Данила Андрій і Лев Юрійович були останніми в королівській династії. Вони обидва загинули в 1325 році за не цілком з'ясованих обставин, можливо в боротьбі з ординцями.

Але навіть після припинення династії галицьких королів аж до кінця ХIV століття в офіційних державних документах Галичина іменувалася «Королівство Русь», «Руське королівство». Племінник останніх Романовичів (син їхньої сестри Марії та литовського князя Тройдена) Юрій II Тройденович, отруєний боярами у 1340 році, в останньому з відомих його документів виступає як «князь Руського королівства». А угорський король Людовик в 1350 році дає обіцянку польському королю Казимиру III не претендувати на «Руське королівство». Назва «королівство» засвідчує прагнення володарів підкреслити, що мова йшла про державу з такими самими суверенними правами, як і у європейських королівств.

За час свого існування Галицько-Волинська держава проводила самостійну зовнішню політику, підтримувала відносини з Польщею, Угорщиною, князівствами Німеччини, а також з Литвою, Тевтонським орденом. Про активність міжнародних контактів говорять міжнародні шлюбні зв'язки династії Романовичів. Про характер міждержавного листування дають уявлення листи галицько-волинських князів до великих магістрів Тевтонського ордена, що збереглися до наших днів.

Взагалі Галицько-Волинська держава епохи Данила Галицького, його синів і внуків претендувала на роль продовжувача традицій Київської Русі. Про це свідчить структура літописного зводу, в складі якого до нас дійшов Галицько-Волинський літопис. Це зведення послідовно включає в себе Початковий Київський літопис (відомий як «Повість временних літ»), Київський літопис XII століття і, нарешті, Галицько-Волинський літопис.

    Цікаво, що Королівство Русь відродилося наприкінці XVIII століття в назві провінції Королівство Галичини і Лодомерії у складі Австрійської імперії.

    Австрійська імперія, що утворилася після першого поділу Польщі в 1772 році, мала приблизно таку ж територію (676 тис. кв. км), як сучасна Україна (603 тис.). Так само, як Україну перетинає Дніпро, її навпіл перетинав Дунай. Вона мала таке ж за чисельністю населення (понад 51 млн.), що ставило її на третє місце в Європі початку ХХ століття, після Російської та Німецької імперій. Країна складалася з двох окремих держав, розділених кордоном по річці Лейті - Цислейтанії (землі Австрійської корони) і Транслейтанії (землі Угорської корони), а також включеної до її складу в 1908 році Боснії і Герцеговини. У Цислейтанії знаходилося Королівство Галичини і Лодомерії, а також і Князівство Буковина, де загалом проживало близько 3,5 млн. українців.

     У 1867 році імперія була розділена на дві окремі багатонаціональні держави - Австрію і Угорщину. Вимоги чехів надати ідентичні права землям корони Святого Вацлава (Чехії, Моравії і Сілезії) були проігноровані. Слов'яни складали майже половину строкатого населення імперії, але не створювали єдиного фронту визвольної боротьби. Більше того, інтереси українців і поляків виявилися протилежними. Обидва народи претендували на одну територію. Королівство Галичини і Лодомерії сформувалося зі східної частини Галичини з центром у Львові та західної, переважно польської за складом населення, Галичини з центром у Кракові.

Полонізація колишнього Руського воєводства Речі Посполитої після 1772 року відбувалася інтенсивніше, ніж протягом чотирьох століть - між 1370 і 1772 роками. Імперська влада охочіше йшла на поступки в національному питанні консолідованим польським силам, ніж організаційно розпорошеним русинам. У 1861 році Галичина і Лодомерії отримала автономію з крайовим сеймом і крайовим урядом, але поляки мали в них переважну більшість. З 1867 року урядовою в королівстві стала польська мова. Спроби поділу краю на українську і польську частини залишалися безуспішними. Польські організації не бажали ділитися територією. Проіснувало Королівство Галичини і Лодомерії аж до революційних подій 1918 року.

В силу різних причин прийняття королівської корони Данилом Романовичем досі не знаходить адекватного відображення в оцінках істориків, в тому числі і українських. Можна зустріти різні підходи до цієї події: від надмірної апологетики до повного ігнорування, написання королівського титулу в лапках або тверджень, що він не мав ніякого значення і сам Данило ним не користався.

Однак подібні твердження суперечать джерелам, автентичність яких не викликає жодних сумнівів. Коронація Данила - один з найяскравіших епізодів історії нашої державності, свідчення консолідації держави в надзвичайно складний і важкий для наших предків час.

Той факт, що Галицько-Волинське князівство функціонувало фактично як самостійна держава ще понад сто років після монголо-татарської навали, мав важливе значення для збереження і подальшого розвитку традиційної культури, що, у свою чергу, було запорукою етнічної консолідації українців.