СТРАШНА ПОМСТА

що заснував князь Юрій Довгорукий?

Князь Юрій Довгорукий увійшов у нашу історію, як суперечлива і неоднозначна постать, яка обросла численними легендами. Так, серед багатьох історичних публікацій доводиться зустрічати твердження, нібито саме київський князь Юрій Довгорукий 1147 року заснував Москву. Однак це невірно.

Треба все ж таки коректно поводитися з історичними фактами. Коли Довгорукий засновував Москву він був не київським, а ростово-суздальским князем. Власне своє прізвисько «Довгорукий» князь Юрій Володимирович одержав саме за те, що втручався у боротьбу за київський престол та міжусобиці на Русі, перебуваючи у далекому периферійному Ростово-Суздальському князівстві. Утвердитися на київському столі Довгорукий зміг лише у 1149 році та й то ненадовго. 1150 року мусив його покинути, але згодом знову опинився в Києві. Востаннє він здобув великокняжу столицю 1155 року й залишався там до кінця свого життя.

Як вважають дослідники, князь Юрій народився близько 1090 року, коли його батько Володимир Мономах князював у Чернігові. Ростово-Суздальське князівство він отримав в уділ від свого батька, коли той вже був великим князем київським.

Більше того, Довгорукий власне кажучи Москву й не засновував, хоча у Москві з приводу цього йому навіть установили пам’ятник. Це зайвий раз свідчить, що росіяни не знають своєї історії, чи правильніше сказати їм втлумачили фальсифіковану історію.

Насправді Юрій Довгорукий чи то за якусь провину, чи просто із заздрості до численних багатств вбив свого непокірного васала боярина Степана Кучку і забрав  усе його майно, серед яких було і село, що звалося Кучковим. Це село Довгорукий повелів називати Москов (саме так у літописі), як вважають за назвою річки, щоб не згадували про норовливого Кучку. Згодом князь Юрій запросив до нього свого союзника чернігівського князя Святослава Ольговича: «Приди ко мне, брате, в Москов». Сталося це у 1147 році, саме з цієї згадки у літописі і веде свій офіційний початок це місто.

Проте Юрій Довгорукий активно сприяв заселенню своїх володінь, залучаючи до цього населення Південно-Західної Руси. Як свідчить російський історик В.О. Ключевський, він надавав переселенцям позики і статус вільних хліборобів, який був тоді доволі рідкісним у Подніпров’ї. Окрім Москви різні дослідники з різним ступенем імовірності приписують Довгорукому заснування багатьох міст Московщини, серед яких Кснятин, Переславль (Заліський), Стародуб, Звенигород, Перемишль і Дубна. Як бачимо усі назви південно-руські (тобто українські) за походженням.

Що стосується походження імені страченого боярина, то російський лінгвіст О.Л. Шилов, наприклад, вважає, що Степан Кучка походив з місцевої мерянської знаті. На  думку дослідника воно виводиться з фіно-угорської лексики (порівняйте сучасне марійське кучик - «короткий»).

Отже насправді місто Москва засноване не київським князем Юрієм Довгоруким, а мерянським боярином Степаном Кучкою. Тож недарма майже до XVII століття в деяких джерелах Москва називалася Кучковим, а в центральній частині міста і досі збереглася історична місцевість під назвою Кучкове поле.

Згідно з деякими переказами, дітей вбитого боярина Кучка Юрій Довогрукий узяв із собою до Суздаля чи Володимира, а з дочкою Кучки, Улітою, одружив свого сина Андрія. У 1155 році, коли Юрій вперше утвердився в Києві, Андрій отримав він батька в уділ місто Вишгород, але невдовзі таємно від нього втік у Суздальську землю. Як зазначено в одному з літописів, на це його «лестию подъяша Кучковичи».

Під час втечі князь Андрій прихопив із собою Вишгородську ікону Божої Матері. Так київський образ став згодом Володимирською чудотворною іконою, що протягом всієї історії вважалася одним із оберегів Росії.

Відтоді там почалося формування ядра російського народу в сучасному його розумінні. 

У 1169 році Андрій Володимирович, який отримав прізвисько Боголюбського (від назви своєї резиденції у селі Боголюбове поблизу Володимира), зорганізував і очолив похід руських князів на Київ, внаслідок чого давня столиця Руси піддалася нечуваному до того руйнуванню і розграбуванню. Російський історик М.М. Карамзін зазначав з цього приводу, що грабіжники, руйнуючи Київ, забули, що вони «россияне».

Проте дистанціювання від Києва не вберегло князя Андрія від смерті. В ніч з 28 на 29 червня 1174 року  внаслідок заколоту він був зарізаний своїми ж боярами, серед яких провідну роль відіграли Кучковичи. В російській історіографії побутує думка, що таким чином нащадки Степана Кучки помстилися за смерть свого батька.

Очевидно, не оминула помста Кучковичив і самого Юрія Довгорукого. Відомо, що 9 травня 1157 року, на свято Вознесіння, на бенкеті у київського боярина Петрила великий князь київський був отруєний і тяжко захворів, а за тиждень, 15 травня, так і не вставши з ліжка, він помер.

Будучи ростово-суздальським князем, Юрій усе життя мріяв про Київ і, коли після багатьох років боротьби нарешті утвердився в ньому, не уявляв собі Руси без великокняжого столу у цьому стародавньому місті. Ростово-Суздальське князівство саме по собі його не приваблювало, він дивився на нього лише як на джерело ресурсів і готовий був проміняти на більш ближче до Києва Переяславське. У цьому сенсі Юрій Довгорукий за своїми ментальними установками залишався типовим південно-руським князем, який волею долі опинився у глухому Заліському краї на півночі.

А ось для його сина Андрія, який виріс у ростово-суздальській землі, Київ уже не був таким харизматичним містом. Побачивши поступове політичне ослаблення древньої столиці, князь Андрій чудово бачив, як важко буде утримати його під своєю владою. Тому своє майбутнє він вбачав у закріпленому за домом Юрія Довгорукого Волзько-Окським межиріччям. Саме це й дало підставу тому ж В.О. Ключевському назвати його «первым великороссом».   

Юрій Довгорукий не відрізнявся якимись видатними якостями. На відміну від свого батька Володимира Мономаха, він не був високоосвіченою людиною, не був він також ні видатним полководцем чи державним діячем. Видатними були в нього хіба що владолюбство та наполегливість у досягненні поставленої мети. Разом с тим цей князь посідає помітне місце у вітчизняній історії. Саме Юрій Довгорукий, присвятивши більшу частину свого життя боротьбі за великокнязівський київський престол,  з іншого боку підготував підґрунтя для відокремлення від Києва і подальшого самостійного розвитку, вже за часів його сина Андрія, Північно-Східної Руси, що згодом перетворилась на Московщину.